Міжнародна академічна мобільність – один з пріоритетних напрямків діяльності Сумського національного аграрного університету. Сьогодні співробітники нашої установи мають змогу пройти стажування в найкращих закладах вищої освіти світу. У серії інтерв’ю вони розповідають про виклики роботи, досвід, відмінності систем освіти.
Олена МЕЛЬНИК – керівник сектору міжнародних проєктів СНАУ, доцент кафедри екології та ботаніки, а від початку повномасштабного вторгнення й старший науковий співробітник в університеті ETH Zurich. Про життя й роботу в Швейцарії.
– Які дисципліни викладаєте у СНАУ?
– Основна моя посада в СНАУ – керівник сектору міжнародних проєктів. І частина ставки була на кафедрі екології та ботаніки. Я доцент кафедри екології та ботаніки, викладаю такі дисципліни: техноекологія, оцінка впливу на довкілля та поводження з відходами. І також у мене був курс по проєкту ЕРАЗМУС+ Жан Моне “Кліматичне лідерство Європейського Союзу”.
– Ви брали участь у програмах академічної мобільності до повномасштабного вторгнення й переїзду до Швейцарії. Розкажіть про них.
– Започатковували один проєкт з турецькими партнерами, спілкуюся з ними досі. Але я передала цей напрямок іншому співробітнику. З Чеською республікою активно працювала й досі працюю. Їду в червні до них по програмі академічної мобільності. Також ми виграли проєкт ЕРАЗМУС + по співпраці університетів з громадами. Пробуємо долучити чеських партнерів до проєкту з відновлення українських грунтів, які були пошкоджені внаслідок війни, бо вони мають великий досвід з питань ремедіації земель.
– У якому Ви зараз університеті?
– ETH Zurich. Це університет, який входить до топ-10 найкращих закладів вищої освіти світу. За різними рейтингами він 6-8 позиції займає.
– Як потрапили в ETH Zurich?
– Коли почалася війна, я зрозуміла, що треба вивозити дітей з України, принаймні із Сумської області. Розіслала свої резюме в різні університети, різні країни: Британію, Німеччину, Канаду, Швейцарію. І швейцарські колеги були буквально першими, які мені відповіли. За декілька днів. Запропонували написати заявку, податися на програму Scholars at Risk, яка існує в різних країнах наразі. Тема, за якою я тут проходжу стажування, має назву “Кліматосумісні рішення для післявоєнної відбудови громад України”.
– Які дисципліни викладаєте в ETH Zurich?
– В ETH Zurich я не викладаю. Працюю в лабораторії кліматичної політики, посада – старший науковий співробітник. Уже пів року додатково працюю в Бернському університеті. Там викладаю, але для українців. Спільно з колегами з Бернського університету реалізовуємо курс для українських жінок, які є біженками в Швейцарії та мають освіту в галузі будівництва, архітектури, дизайну. Окремі дисципліни, які я їм викладаю, також стосуються оцінки впливу воєнних дій на навколишнє середовище, енергоефективних технологій в будівництві, кліматичної політики післявоєнної відбудови України.
– Важко було звикнути до нового середовища, незнайомої країни?
– Важко було, бо я приїхала з двома маленькими дітьми: 5 і 9 років. Їм треба було йти в школу, вчити іншу мову. Якщо англійською вони трохи володіли, то німецькою абсолютно ні, а швейцарська німецька взагалі відрізняється. Складно було улагодити соціальні питання: проживання, транспорт, школу. Усі комунікації назовні були німецькою мовою. Кожного вечора мені приходила велика кількість листів, які я сиділа, коли діти лягали спати, розбирала, з перекладачем. Що вони там пишуть? Що вони від мене хочуть? Зараз уже легше стало, тому що за рік трохи опанували німецьку мову. Діти взагалі вже майже вільно говорять.
– У стінах швейцарського університету Ви спілкуєтеся англійською чи німецькою мовою?
– Англійською. У нас в університеті взагалі загальноприйнято спілкуватися англійською мовою.На кафедрі є італійці, британці, австрійці, жителі Іраку, Єгипту. Науковці з різних країн і не всі володіють німецькою мовою. Навіть професор, який очолює кафедру, сам з Америки, проте розмовляє німецькою.
– Було щось, що здивувало Вас, бо в Україні це MUST HAVE, а в Швейцарії про таке й не чули?
– У нас мені подобалося, що у нас можна було зайти в програму й обрати профільного лікаря, до якого ти хочеш звернутися, записатися через цю програму. Тут трохи складніше, треба чекати іноді місць, або й два. Це до профільного, до сімейного швидше. А ще вони дуже люблять писати листи звичайною поштою. Короткі повідомлення, які можна було б передати, зателефонувавши, вони через листи пишуть.
– Чи є відмінності між поведінкою й навчанням українських і швейцарських студентів? Які саме?
– Місцеві студенти дуже-дуже самостійні. Ця самостійність виробляється ще в садочку: є проєктні тижні, коли вони вчаться працювати в команді, розвивати Soft Skills, комунікувати, приймати рішення. У нас не вистачає самостійності, на мою думку. Зараз викладаю українкам. Учасниці – жінки 30-40 років, які вже працювали у сфері будівництва. Курс навчання так розроблений, що вони мають писати власні проєкти. І учасниці, звикнувши до української системи освіти, коли все “розжовують”, “кладуть у ротика”, думали, що й швейцарці так будуть. І коли так не сталося, вони були дуже розчаровані. Студентів у Швейцарії не треба мотивувати, розповідати, чому ти маєш вчитися.Викладачі дають завдання, мінімально пояснюють і вони це роблять. Молодь тут впроваджує дуже класні стартапи, займається організаційною роботою, науковою. Я б сказала, вони самовмотивовані.
– Є різниця в комунікації між студентами і викладачами?
– Як тільки почалася повномасштабна війна, я почала листуватися з професорами, які запросили мене сюди зрештою, Ентоні Паттом і Ніколасом Грубером. Це люди, про яких я тільки читала в книжках, газетах, на телебаченні бачила. Вони дуже круті кліматологи. Потрапити до науковців у групу для мене було чимось неймовірним. Коли я написала одному з них листа, починаючи його “Dear Professor Nicolas Gruber…”, він відповів: “Будь ласка, називай мене Нікі”. Я дуже здивувалася. Подумала “Як це? Нікі?”. Другому пишу листа, він мені відповідає: “Будь ласка, зви мене Тоні”. Я знову продовжую писати офіційно, він мені: “Ні, ні, будь ласка, Тоні”. Я, зрештою, зрозуміла, що це нормальний для них рівень комунікації викладача зі студентом. Вони абсолютно на рівних спілкуються. Проте вони не роблять “поблажок”. Якщо студент щось не здає, то він не знає, незважаючи навіть на те, що вчора сидів з професором у кафе. Тут немає поблажок.
– Які риси СНАУ може запозичити у швейцарських університетів? Що можна було б запровадити в нас?
– По-перше, дуже крута сфера діджиталізації в них. Є корпоративна мережа з HR, де дуже легко спілкуватися, в якій можна знайти доступи до різних ресурсів. Ти можеш сам запланувати в цій системі, коли в тебе відпустка, коли отримаєш зарплату. Тут немає вимоги, що ти кожного дня маєш ходити на роботу. Є графік, де можна зазначити, що працюєш удома. До івентів у таких випадках підключаються онлайн, якщо вони відбуваються в цей день. По-друге, дуже тісний зв’язок теорії з практикою. Студенти обов’язково проходять стажування на підприємствах, після чого мають шанси влаштуватися в цей же заклад. По-третє, багато різних івентів, які допомагають студентам та співробітникам подружитися, знайти спільну мову. Викладачам раз у півріччя приходить список курсів, які вони можуть опанувати абсолютно безкоштовно, щоб покращити свої знання з тієї чи іншої галузі.
– Як живуть студенти у Швейцарії поза парами?
– Мені складно сказати, оскільки я не викладаю, але з того, що я бачу, у них там постійно проходять вечірки, свята. Є навіть дні знайомств, під час яких студент може знайти собі пару, познайомитися з дівчиною чи хлопцем.
– Плануєте повертатися в Україну? Поділіться планами на найближче майбутнє.
– Звісно, планую! Зараз ще працюю в Британському університеті за контрактом, реалізовуючи проєкт, пов’язаний зі СНАУ. Намагаюся всіляко, поки знаходжусь тут, допомогти своєму університету. Наприклад, нещодавно я організувала в Бернському університеті зустріч науковців зі СНАУ, Британії й Швейцарії, де обговорювали питання відновлення українських грунтів від пошкоджень унаслідок військових дій. Крім того, я учасниця багатьох комітетів допомоги Україні.
